logo search
PR професійних спортивних клубів

1.2 Сучасний стан та перспективи діяльності професійних спортивних клубів

Із здобуттям незалежності вітчизняний спорт почав набувати якісно нових властивостей, характерних для розвиненого суспільства з ринковою економікою. Комерціалізація спортивної діяльності та зміни у всій системі організації спорту в Україні зумовили домінування приватно-правових форм забезпечення діяльності вітчизняного спорту.

Спортивна галузь стала важливим економічним елементом для будь-якої країни. Товаром спортивної галузі можна назвати фізкультурно-спортивні послуги - специфічну діяльність, спрямовану на досягнення бажаного психофізіологічного чи емоційного стану людини засобами фізичної культури і спорту [29]. Також можна виділити кілька підвидів фізкультурно-спортивних послуг: фізкультурно-виховні, фізкультурно-оздоровчі, спортивно-оздоровчі, спортивно-видовищні тощо.

Що стосується професійного спорту, то його товаром стає, насамперед, спортивно-видовищні послуги. Покупцями-споживчами таких послуг можуть виступати як окремі особи, так і субєкти господарської діяльності, а також певні соціальні інститути. З одного боку - вболівальник відвідує спортивне змагання (тобто споживає спортивно-видовищну послугу) аби задовольнити особисту потребу у змістовному дозвіллі, а з іншого боку - субєкт господарювання (промислова, фінансова чи інша фірма) використовує це ж змагання з метою просування свого товару на ринок шляхом розміщення реклами на спортивній споруді або на телебаченні під час трансляції матчу.

Наступним споживачем спортивних послуг виступає держава. Результатом такого споживання є закріплення позитивного іміджу країні на міжнародній арені, а також пропаганда серед населення здорового способу життя і, як наслідок, отримання здоровішої, а отже й працездатної, робочої сили. Прямим доказом цього є визначення соціальної ролі фізичної культури і спорту у Національній доктрині розвитку фізичної культури і спорту до 2016 року, затвердженій Указом Президента України 28 вересня 2004 року №1148/2004: «Фізична культура як складова загальної культури, суспільними проявами якої є фізичне виховання та масовий спорт, є важливим чинником здорового способу життя, профілактики захворювань, організації змістовного дозвілля, формування гуманістичних цінностей та створення умов для всебічного гармонійного розвитку людини. Спорт сприяє досягненню фізичної та духовної досконалості людини, виявленню резервних можливостей організму, формуванню патріотичних почуттів у громадян та позитивного міжнародного іміджу держави» [3].

Та попри всю увагу держави до збереження та розвитку спортивної галузі в країні, існує низка протиріч. Одним з головних є протиріччя намагання держави підтримувати спортивну сферу в належному стані та обмеженість ресурсів, які б могли це забезпечити. В Україні економічні функції держави стосовно розвитку сфери фізичної культури і спорту визначені низкою правових та програмно-нормативних актів. Це Закон України «Про фізичну культуру і спорт» (1993 р.), Закон України «Про підтримку олімпійського, параолімпійського руху та спорту вищих досягнень в Україні» (2000 р.), Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» (2000 р.), Національна доктрина розвитку фізичної культури і спорту (2004 р.), Цільова комплексна програма «Фізичне виховання - здоровя нації» (1998 р.).

Так, Законом України «Про фізичну культуру і спорт» визначені такі форми впливу держави на економіку фізичної культури і спорту: підтримка олімпійського руху, діяльності всеукраїнських фізкультурно-спортивних товариств, національних спортивних федерацій, інших громадських організацій фізкультурно-спортивної спрямованості (стаття 3); утримання та підготовка членів збірних команд України до міжнародних змагань (стаття 21); фінансування державної програми розвитку фізичної культури і спорту за рахунок державного бюджету, бюджетів місцевого самоврядування (стаття 28); визначення нормативів мінімальної забезпеченості основними фізкультурно-оздоровчими і спортивними спорудами житлових районів, а також підприємств, установ і організацій всіх форм власності, а також контроль за ефективністю використання спортивних споруд незалежно від форм власності (стаття 29); забезпечення підготовки та перепідготовки кадрів у сфері фізичної культури і спорту (стаття 30) [2].

Таким чином, керуючись даним законом, держава мала б змогу повністю підтримувати та забезпечувати спортивну сферу. Але цього не відбувається, адже держава просто не має таких фінансових ресурсів, щоб відповідати поставленим завданням.

Сьогодні фахівці наголошують на існуванні двох головних напрямів розвитку професійного спорту: комерційно-спортивного та спортивно-комерційного [22, 12]. Комерційно-спортивний розвиток має на меті отримання якнайбільшого прибутку, а спортивна діяльність розглядається як засіб досягнення мети. Як сфера комерційної діяльності, професійний спорт заробляє на масових спортивних видовищах, адже основним доходом є саме відвідуваність виступів професійних спортсменів.

Такий підхід переважає в американському професійному спорті. Спортивно-комерційний підхід більше притаманний європейським країнам. Тут на перший план виходить спортивний бік - ставка робиться на спортивну подію, гостроту спортивного змагання. Такі події привертають увагу громадськості, що виражається у фінансовій підтримці.

В Україні розвиток професійного спорту відбувався стихійно. Концептуальна невизначеність держави щодо моделі розвитку професійного спорту не дозволила чітко юридично окреслити правила входження спортивних структур на ринок. Як наслідок, любительські за статусом клуби перетворювалися на професійні. Останні перетворились з відкритих структур, прозорих в закриті як для суспільства, так і для держави, комерційні утворення.

В Україні такі трансформаційні процеси дозволили вузькому колу власників клубів, які фактично, є брендами країни як субєкта міжнародних відносин, на свій розсуд формувати стратегію й тактику їхнього розвитку, часто ігноруючи суспільну думку та національні інтереси, використовувати спортсменів не лише як найманих працівників, а й у якості провідників своїх політичних ідей. В Україні такі прогалини у законодавчому регулюванні розвитку професійного спорту призвели до багатьох негативних наслідків [29].

Так, в ігрових видах спорту (насамперед у футболі та баскетболі), де значне число клубів перетворені в акціонерні товариства закритого типу, відбулось помітне майнове розшарування учасників чемпіонатів країни. З одного боку, існують так звані «суперклуби», що прогнозовано кожного року посідають вищі щаблі у турнірних таблицях («Динамо», «Шахтар»), а, з іншого, клуби, які постійно знаходяться на межі економічного банкрутства та не мають змоги демонструвати високі спортивні результати. Це знижує рівень спортивної конкуренції між командами ліги, негативно позначається на якості змагань, і зрештою призводить до падіння попиту на ринку спортивно-видовищних послуг.

Той факт, що структури професійного спорту не орієнтуються в повній мірі на суспільні інтереси, приносить певні негативні наслідки. Так, в прагненні до швидких і високих результатів, більшість професійних спортивних клубів купують іноземних спортсменів (так званих «легіонерів»). Авжеж, більш витривалі та швидкі бразильці можуть принести перемогу клубу, але поза увагою залишаються вітчизняні молоді спортсмени. Заради успіху, молоді та талановиті спортсмени, які б в майбутньому могли б із честю захищати рівень не тільки свого клубу, а й країні, залишаються за бортом. Це пояснюється, що чим навчати молодого українського спортсмена, легше придбати закордонного, який вже все вміє.

Рівень спортивного менеджменту також залишається не на найкращому рівні. «Суперклуби», як правило, наймають фахівців зі спортивного менеджменту та маркетингу з-за кордону і від цього виграють. На українському ринку праці відсутня достатня кількість компетентних спортивних менеджерів і фахівців в галузі спортивного маркетингу, що покликані організувати і запустити механізм залучення коштів для спорту. Та вже зараз, в деяких університетах надають послуги з навчання спортивних менеджерів та маркетологів. Важливим це є через те, що від роботи менеджера спортивного клубу залежить його успішність, адже організацію та управління здійснює саме він. Щодо маркетологів, то і тут, враховуючи прибуткове значення професійного спорту, є важливим їх наявність.

Підбиваючи підсумки, варто наголосити на найбільші проблеми розвитку професійного спорту в Україні:

1. Відсутність матеріальної бази та фінансової підтримки з боку держави, отже додаткові затрати зусиль на пошук спонсорів (фандрайзинг);

2. Залучення закордонних професійних спортсменів, тим самим позбавлення карєрного росту молодих та талановитих вітчизняних спортсменів;

3. Низький рівень спортивного менеджменту і маркетингу, що значно уповільнює розвиток професійного спорту.

Можливість подолати всі вищевказані проблеми є. Варто лише перейняти досвід європейських країн, прислухатися до порад міжнародних асоціацій професійного спорту та виробити власну модель подолання проблем, зважаючи на особливості українського менталітету. Але для цього потрібен певний вплив з боку державних органів та закону. Це зумовлено тим фактом, що професійні спортивні клуби, в більшості своїй, є приватизованими і належать певним особам, які мають (поки що) повне право робити з клубом все, що вони вважають за потрібне. Та цілі власників клубів і держави, навряд чи співпадають, тож потрібно знайти певні засоби впливу.

Корекція існуючого законодавства мала б достатню силу для того, щоб вирішити більшість з проблем сучасного професійного спорту в Україні. Таким чином, можна б було знайти консенсус між державою, з її інтересами в пропаганді здорового способу життя, поширенні ідеї здорової нації та іншими, та власниками спортивних клубів, враховуючи їхній комерційний зиск. Оптимальне рішення потрібно приймати лише врахувавши всі позитивні та негативні наслідки, які очікуватимуться після прийняття відповідних законодавчих актів.

В перспективі є реальна можливість вирішити ряд проблем, які є в професійному спорті на сьогоднішній день. Потрібно лише розглянути найважливіші питання з обох точок зору: держави та бізнесу.